Мені з дитинства хотілося допомагати тим дітям, у яких немає батьків.
Навіть, пам'ятаю ситуацію, після якоїсь дитячої вистави, одягаючи верхній одяг в холі, я помітила маленьку дівчинку, яка стояла одна і плакала. Я тоді дуже серйозно умовляла маму забрати цю дівчинку до нас, хоча мені самій було близько 5 років. Мама мене переконувала, що у цієї дівчинки вже є батьки і не можна так просто взяти і забрати чужу дитину, але це було не аргументом для мене, що це за батьки, якщо дитина плаче?
Я абсолютно впевнена, що кожна дитина потребує дбайливого дорослого. Саме тому я вирішила стати наставницею. Побачивши рекламу проекту Наставництва, я особливо не роздумувала, написала лист і записалася на навчання. З нетерпінням чекала, яку дитину мені визначать ...
І ось ця перша зустріч, коли координатор нас знайомила, моя Уля тоді дуже соромилася, роздумувала над кожним словом і намагалася мені сподобатися. Адже, не знала, що вона мені вже подобалася і я вже готувалася до наших майбутніх зустрічей, як тільки дізналася про її історії.
Моя Уляна була випускницею школи-інтернат та через кілька місяців їй потрібно було переїжджати з інтернату, а до того, ще потрібно було визначитися з училищем. Незважаючи на всі мінливості долі, Уля має дуже гнучкий розум і чисте серце. Сильнішої і в той же час вразливішої дівчинки я ще не зустрічала. Завдяки проекту Наставництва я знашла друга на все життя! З моменту нашого знайомства пройшло вже багато років. За цей час дуже багато що змінилося, вона закінчила 4 курс училища, влаштувалася на роботу, вміє організувати свій бюджет і будує довгострокові плани. Вона - Особистість! І я пишаюся тим, що мала можливість бути з нею, підказувати їй, направляти не ламаючи, під час її становлення . Не дивлячись на те, що ми зараз живемо в різних країнах, ми все одно залишаємося на зв'язку, і я відчуваю її присутність в моєму житті, і також відчуваю що і вона мене впускає в своє життя. Бути наставником це унікальний досвід, місцями важка праця і ні з чим не порівнянне щастя!
